Так і не вирішив, який знак поставити в кінці заголовка. Знак питання, крапку, знак оклику? Це констатація факту, чи заклик?
По-перше, взагалі не зрозуміло, чи існувала вона в принципі – автомобільна журналістика? Не в тому сенсі, що ми тут усі продажні безпринципні дилетанти, не гідні називатися журналістами, а в сенсі – чи можна взагалі виділяти з усієї журналістики вузький напрям «автомобільна». Ми ж самі звикли оперувати цим терміном, і на запитання «Хто ти за фахом?» завжди відповідаємо не «журналіст», а «автожурналіст» – відзначаючи, що це все-таки особлива професія, а заразом дистанціюючись від, приміром, політичних журналістів, про яких самі часто думаємо… дивися вище. Але з іншого боку, у мережі зараз людей, які тестують, наприклад, смартфони, вже, напевно, більше, ніж автожурналістів, і нічого, слова «смартожурналістика» я поки що не чув. Або, приміром, чи існує Клуб фуд-журналістів України? А КАЖУ – Клуб автомобільних журналістів України – є. Ми всі одне одного знаємо і з задоволенням спілкуємося. Щоправда, не без вічних шпильок – але це так, від природної цинічності. Чи існує внутрішня конкуренція? Авжеж! Приїхав в Україну новий BMW, і дали його на перший тест товаришеві Х. Одразу запитання – а чому не мені? Я ж найкращий, я маю право першої ночі. Або тестує Toyota в Португалії нову модель, а квота журналістам з України – чотири людини. У кращому разі. Ось коли у нас ринок був 600 тис. авто на рік, можна було возити всіх, а зараз ми мало кому цікаві. Так от, поїхали на тест чотири людини, а інші в роздумах – а чому мене не взяли? Щось особисте чи мій сайт чимось не влаштовує, де прокол. Але питання – до себе, до імпортерів, виробників. Не одне до одного. Тобто всередині цієї професійної спільності всі друзі, ну як мінімум приятелі. Що, можливо, і дає підстави виділяти цю саму спільність у професійну групу – отож поки що вважатимемо, що вона існує. Поки що.
А тепер до зокрема. Нещодавно ми були на тесті нового автомобіля в Ніцці. Все як завжди, Ніцца, Монако, Монте-Карло, нові машинки, мішленівські ресторани, дорогі готелі. Рутина. Але був у нас в групі молодий хлопець, що вперше потрапив у таке відрядження. Оператор з ТБ, але вперше в Європі, перший політ у літаку, перші враження від життя там. Дуже було цікаво спостерігати за ним, за його реакцією на те, що відбувається. Але річ у тому, що така можливість у мене з’явилася вперше за багато років. Справді, я вже й не пам’ятаю, коли у нас на тестах з’являлася абсолютно нова людина, що вперше потрапила на тест. Абсолютно нова на таких заходах. Ось, був – і то оператор. Не журналіст.
Більшість колег, яких я добре знаю, в журналістику прийшли через машинки – це реально автомобільні фанати, хтось збирав машинки в дитинстві (і колекціонує досі), хтось із дитинства захоплюється перегонами тощо. Є, звісно, і випадкові люди – як я (волею випадку занесений і в журналістику взагалі, і в автомобільну зокрема, але 20 років у професії – і вже зрозуміло, що це була не така вже й випадковість). Ці люди самі з дитинства десь діставали якісь польські журнали, збирали по крихтах інформацію, пізніше до дірок зачитували перші вітчизняні «Сигнал», «Автоцентр», MotorNews. А потім проривалися правдами і неправдами в редакції – візьміть хоч куди! Аби про машинки. І це без врахування і планування «супутніх благ». Думаю, якби запитали у когось із них, чи думала людина, яка бажає стати автожурналістом, про те, що це можливість їздити по світу, відвідувати автосалони, тестувати машини в найекзотичніших місцях? Та навряд чи. Я сам, навіть коли вже потрапив на свій перший тест-драйв в Дрезден (FordMondeo, як зараз пам’ятаю!) – був упевнений, що це якась випадковість. Ніби з’їздив помилково і більше не візьмуть. Так, в принципі, я і зараз часто думаю. І так вже об’їздив всю Європу, США, Японію, Корею, Китай, трошки Африки та Близького Сходу. І не просто об’їздив – як правило, виробник прагне подати не тільки машину, а й себе з найкращого боку – а це і супровідна програма, найкращі готелі, дорогі ресторани. Важкі умови праці.
І ось ми їздимо із цим своїм колективом по світу, а нових облич – немає. Іноді з’являються нові хлопці, але це такі поодинокі випадки, що говорити про приплив нових людей у професію, на жаль, не доводиться. Чому? Мені здаються більш-менш правдоподібними три причини.
Наша професія нікому не потрібна. Молодь бачить, що майбутнє за приватними блогерами, так що навчатися, стажуватися, писати роками новини і ходити на безглузді презентації в Україні, щоб потім бути допущеним до касти обраних – це все зайве. Треба відкрити свій блог на „Ютубі”, взяти у друга дев’ятку, красиво її обхаяти – все, ти популярний блогер і лідер думок. Можливо, але й блогерів у нас можна перерахувати по пальцях, і м’яко кажучи всі вони вже геть не пацани. А інформація у професійних ЗМІ все ще має попит. Щось не сходиться.
Машини не цікавлять молодь. Про це багато написано, багато розказано. Молодь не хоче володіти, хоче використовувати. Каршерінг, карпулінг та інші страшні слова. А оскільки це просто предмет використання, то яка різниця, що це за машина? Начебто все так, але ми ж ходимо на виставки та фестивалі і влаштовуємо їх самі, і бачимо постійно – пацанів не можна відірвати від красивих машин, отже це все питання далекого майбутнього, зараз вони ще є! Але де?
Як я вже і говорив, наша група є закритою, і ці хлопці десь є – ми просто не знаємо де, а вони не знають, як пробитися. Спірно. Пробитися зовсім не складно – скрізь є зворотні адреси редакцій, набрав – запитав, запропонував. Можливо, десь отримав відмову. Але! Ніхто ж і не телефонує. Не пише. Навпаки, я пишу і телефоную, Інститут журналістики, Автодорожній – ні. Може, непокоїть декларація Лещенка? Ну яка Ніцца, адже зарплата мізерна – на свій особистий Porsche не вистачить, не те що на квартиру в центрі. Це так. Зарплата не така, але ж і ризики не ті…
А як ви думаєте? Чи потрібна ще ця професія, і де вони, молоді та безкомпромісні автомобільні журналісти? І якщо ви знаєте таких – поділіться, мені справді дуже потрібно.