Мавпа з гранатою або всі чоловіки… Частина третя. Заключна.
Стоянка
Прибувши на стоянку, я виявила, що моєї машини немає. Світ перевернувся з ніг на голову кілька разів. Мозок хаотично добирав варіанти відповіді, а голова поверталася з боку в бік у пошуках капіталовкладення всього мого життя. Я побігла. Побігла в бік двоповерхової будки охорони. Пробившись крізь зграю собак і злетівши залізною драбиною на другий поверх з тяжким диханням я намагалася пояснити незнайомій мені людині хто я, і що від неї хочу.
Переді мною стояв чоловік у тій самій брудної фуфайці, валянках і шапці вушанці… Це був охоронець з повадками генерала, але не той! Не той, який запевняв, що все буде добре, допомагав паркувати, брав гроші і який не дав чека і не вніс номер мого авто в журнал. Пояснити, який він був з виду, було не реально. Однаковісінько як і цей! Тільки…тільки… я розревілася.
За порадою сторожа я мала була приходити щодня під час перезміни і впізнати «свого» охоронця. І, звісно ж, це час випадав на мій робочий графік. Взявши відпустку за свій рахунок я п’ять днів поспіль приходила на стоянку, чекала нову зміну охорони і з надією вдивлялася в обличчя новоприбулого. Коли на п’ятий день я побачила сторожа першого дня, то знову розридалася, але так ми з’ясували, що машину і оплату за стоянку в мене брав якийсь Дармидонич, який зараз у відпустці і в найближчі два тижні його не буде, оскільки він ловить рибу на Канівському водосховищі. Чи варто говорити, що портативних зарядок тоді не було. Та й телефон у Дармидонича був лише домашній.
Два довгі тижні нервового очікування і ось, щось говорячи собі під ніс, цей рибалка добирає ключ від ангара, в який сховав мою машинку перед відпусткою, щоб не ділити прибуток з іншими охоронцями. А я, не пам’ятаючи доброти, підставила його перед колегами, хоч би начальство не дізналося, і тепер я повинна йому за гаражне зберігання машини суму понад обумовлену. Я втомилася, мені було однаково. Я розрахувалася, сіла за кермо і зрозуміла, що боюся навіть завести авто. Час минув, а страхи недосвідченого водія повернулися.
Ех, чоловіки!
Нічого кращого, як піти до сусіда, який мені пропонував свою «СуперЛасточкуДеоНексіяКращеНеЗнайдеш» і слізно просити про допомогу, я не придумала. Він був зайнятий переглядом футболу, і глузливо зиркнувши очима, з розмаху зачинив двері. Залишилися друзі-знайомі. Але, як говорилося вище, чоловіча частина суспільства після 18:00 йде відпочивати. Тим паче в день гри Ліги чемпіонів.
Дармидонич дуже нервував, постійно мені нагадував, що слід терміново забрати авто, і що я і так вже наробила лиха. Він ніяк не хотів мене зрозуміти. І дав мені час – дві години.
За цей час так і не знайшовши допомоги, на ватних ногах я підійшла до авто. Доки відчиняла машину, ключі падали кілька разів. Сіла в авто і ніяк не могла усвідомити порядок дій для заведення авто. Страх паралізував мене. Тут в голову ззовні увірвався крик мого інструктора: «Зчепа, нЕйтраль, крути ключем. Зчепа, перша, газу, відпускай зчепу». Як мантру по колу повторюючи ці рятівні слова, я натиснула на зчеплення, поставила нейтральну передачу і провернула ключ запалювання. Машина не видала жодного звуку. Зате крізь автомобільне скло я почула матюки Дармидонича і нове слово – «акумулятор».
Акумулятор
Все це відбувалося ввечері, робити було нічого. За астрономічну суму охоронець матюкаючись закочував мій бездиханний автомобіль назад у гараж. Я знесилено попленталася додому і залишок вечора провела біля телефонного апарата, намагаючись відшукати помічника в новому для мене квесті під назвою «Акумулятор». Розуміння знайшла тільки з боку моєї начальниці, яка зі словами «Щоб ост раннього разу» дозволила прийти на роботу пізніше.
Вранці наступного дня з хорошим настроєм я поїхала за порадою до знайомих на авторинок – мовляв, там дешевше, та й вибір більший.
Ринок виявився для мене нетиповим. Курсуючи рядами, я помічала пронизливі погляди продавців автоточок. І дивилися вони якось не по-доброму і якось занадто низько. Проходячи повз, я просто відчувала «ось ці» затяжні погляди, коли дівчина проходить повз зграю самців. «Чого треба, пані?» – запитав один з них, бачачи мою розгубленість. І направив мене в ряди, де продаються акумулятори.
На запитання «Який акум?» я нічого не відповіла. Низько опустила голову, і в серцях лаючи всіх тих, у кого я вчора телефоном просила допомоги, поїхала на стоянку дивитися який же він у мене. Чому мене ніхто не попередив, що треба знати якісь налаштування? А я відповім! Байдужість і футбол! Але на помилках вчаться.
Приїхавши на стоянку разом з Дармидоничем, який став мені вже майже рідним, я вчилася відкривати капот і крізь матюки сприймати інформацію про ємність, напругу, габарити, вагу, допустиму глибину розряду, термін служби, ККД, діапазон робочих температур, допустимий струм заряду і розряду. Навіщо він мені все це розповідав, я й гадки не мала, але слухняно записувала на листок якісь цифри і букви. Від нього ж, рідного, я дізналася, що на авторинку мені могли добрати агрегат за маркою і моделлю автомобіля. Але звідки мені було про це знати!
Авторинок
Знову пройшовши тортури поглядами, не без труднощів знайшла потрібний мені ряд. Очима обрала продавця, який, як мені здалося, мав найпристойніший вигляд, і простягнула списаний незрозумілими ієрогліфами листочок. На запитання: «Який виробник?» У мене стався черговий ступор. Який мені потрібен акум, я не мала поняття. Тут вже мій «пристойний» продавець не розгубився і втулив мені звичайнісінький акумулятор найдорожчого виробника за завищеною ціною! Та ще й без гарантії та чека! Але про це я дізналася набагато пізніше.
Не тямлячи себе від ціни і ваги цієї маленької коробочки, я почимчикувала вже знайомим лабіринтом рядів до тролейбусної зупинки. Не важко уявити, як виглядало моє дівоче тіло з такою вагою в руках. Протягом усього шляху жоден представник сильної половини людства не запропонував допомогу. Хоча до такої поведінки чоловіків я вже звикла.
Встановити акум мені вдалося тільки на вихідних. Виявляється, для заміни батареї потрібні: ключ на 13, викрутки, WD-40, а також знання і уміння, яких у мене не було. Весь цей інвентар я назбирала у знайомих автовласників. У підсумку поміняла акумулятор сама під чуйним керівництвом Дармидонича. Найцікавіше, що він ніколи не був водієм, але про авто знав багато.
Приватний інструктор
Пам’ятаючи старий досвід, на вмовляння знайомих: «Та я з тобою покатаюся», я не повелася. Взяла газету, і тицьнувши в перше-ліпше оголошення «Приватний інструктор», набрала номер. Мені відповіли швидко, але дивно. У нормально побудованих, правильних пропозиціях постійно проскакували слова, не причетні до нашої розмови: друга, скидай, вліво… На занятті все стало на свої місця. Інструктор взагалі не соромився говорити телефоном, нічого не пояснював, а просто озвучував дії, які мені необхідно робити. Весело згадуючи минулорічне полювання зі своїм кумом, він монотонно кидав у мій бік слова: поворотник, зчеплення, нейтраль, перша, газ, відпусти зчеплення, друга… При цьому ще й насіння в рот закидати встигав. Я, неначе під гіпнозом, намагалася не пропустити жодного слова і через 1,5 години вийшла з машини як зомбі, нічого не розуміючи. Це було перше і останнє заняття з цим інструктором.
Нова Я
Але після того заняття я стала іншою людиною. «Досить!» – сказала я і почала шукати нормального вчителя з водіння. Обдзвонила одногрупників з автошколи, порадилася з кількома молодими водіями, поговорила з шістьома інструкторами. У результаті знайшла тренера. Він був молодим, терплячим і почав усе з початку. Через кілька занять пересіли на мій автомобіль.
Із цього «Досить» і почалося моє справжнє доросле життя водія. Купила кілька самовчителів з водіння і кілька книг з експлуатації авто. Завела собі необхідний інструмент і навчилася змінювати запаску. Вступила в гаражний кооператив, і це виявилося зовсім недорогим задоволенням. Я сунула ніс на шиномонтажах і вимагала обґрунтувати заміну деталі на СТО. Довідалася про за і проти всіх видів мийки. Стежила на планових ТО, чи все вони перевірили і замінили. Загалом, взяла своє життя за кермо і повернула його на 180 градусів у бік автосвіту.
Тепер мені телефонують порадитися, де ремонтувати авто і яка розбірка дешевша. Цікавляться думкою, яка автошкола краща. Знайомі завжди знають, у кого є буксирувальний трос або домкрат. А я нікому не відмовляю. І вдячна своїм вчителям – любителям футболу. Бо без них я ніколи не стала б справжньою Автоледі;)